Пьер Мишон родился в год окончания второй Мировой Войны, все его детство прошло в небольших городках на востоке Франции – сдержанные пейзажи Лимузена часто возвращаются в его текстах в виде живописного обрамления. Позже изучал литературу в Клермон-Ферране, где занимался творчеством Антонена Арто, много лет провел, путешествуя по стране с небольшой театральной труппой. Сегодня Пьер Мишон ведет уединенный образ жизни на небольшой ферме, вдали от городской суеты, лишь изредка попадая в объектив кинодокументалистов и на страницы литературной хроники.

По его собственному признанию, единственной страстью его жизни всегда были книги. Своему литературному иконостасу он посвятил книгу диалогов «Король приходит, когда пожелает» (Le Roi vient quand il veut), вышедшую в 2007 году, где Мишон-читатель рассказывает о своих «экстатических переживаниях», связанных с текстами Флобера, Фолкнера, Мелвилля, Лотреамона, Беккета.

Несколькими годами ранее, в книге «Тело короля», он уже отдавал дань этим жителям литературного Олимпа, вернее их портретам, бренным оболочкам, в которые, по словам автора, лишь «облачается» вечно живое Слово.

Внимание, уделяемое Мишоном портретам не удивительно, ведь живопись – неисчерпаемый источник его писательского вдохновения. Читая, кажется что к «живописной» цитате автор прибегает чаще, чем к литературной. Мишон пишет скупо, выверено, сложно, но четко – будто на его письмо ложится глубокая тень с картин Жоржа де Латур и полутона Караваджо, заставляя читателя двигаться не от слова к слову – а от Давида к Тьеполо, от Рембрандта к Делакруа,  сквозь живописное полотно текста.

Роман «Одиннадцать» – плод пятнадцатилетних поисков, наитий и разочарований. Речь в нем идет об истории одной картины, героического портрета одиннадцати участников Комитета Общественного Спасения (среди них Робеспьер, Барер, Сен-Жюст), выполненного в 1793 году малоизвестным художником Франсуа-Эли Корантеном. Этот сжатый (немногим более 100 страниц) роман описывает события, разворачивающиеся на пересечении путей искусства и истории: истории жизни неизвестного художника, выходца из Лимузена, и Великой Французской Революции в лицах и портретах.

Но ни это, «самое известное полотно Лувра», ни отведенный ему отдельный музейный зал, ни покрывающее полотно защитное стекло, ни сам Корантен, прозванный «Тьеполо Террора» на самом деле не существуют – музейное пространство, возводимое вокруг текста полностью фиктивно. Вот только участники его – орудия десятилетнего террора, пришедшего на смену Революции, более чем реальны. Отношение к ним самого автора амбивалентно:

«У меня двойственное отношение к Террору. Как гуманист, я не могу не осуждать его. Но современный антитеррористический конформизм не заставит меня усомниться в моем восхищении перед этими людьми. В великолепном предисловии к речам Робеспьера Славоя Жижека есть одна прекрасная фраза: «Господа теоретики и критики, хотите ли вы знать, что есть божественная жестокость? Посмотрите на правительство Террора».

По случаю вручения Пьеру Мишону премии Французской Академии интернет-журнал ПроSTORY публикует фрагмент из «Одиннадцати», переведенный на русский Наталией Чермалых и фрагмент из «Тела короля», переведенный на украинский Андреем Репой.

Пьер Мишон, «Одиннадцать» (фрагмент)

Что же я должен написать? - спросил он. На этот раз он посмотрел на Проли прямо, будто тот был лакеем. Проли смотрел на него так же. Он ответил певучим высоким голосом, на мгновение прозвучавшим, как голос Робеспьера:

- Сумеешь ли ты живописать богов и героев, гражданин художник? Мы просим тебя изобразить собрание героев. Пиши их как богов, как монстров, или людей, если тебе будет угодно. Изобрази Второй Великий Комитет. Комитет общественного спасения. Твори из них, кого хочешь: святых, тиранов, разбойников, принцев. Но соедини их вместе, на настоящем братском собрании, словно братьев.

Воцарилось молчание. Огонь погас и только свет большого квадратного фонаря отвесно падал на золото, рассыпанное на том же месте, где недавно лежали старые кости. Лица были в тени.

Вдруг из-за стены, со стороны церкви Святого Николая, раздался неистовый храп невидимого коня, он сорвал с себя подковы, послышался стук копыт, схожий со стуком молотков по пустынным настилам пустого судна, из ноздрей коня вырывались трубные звуки. Казалось, он смеялся. Они тоже рассмеялись, все вчетвером. Корантен встал, все еще смеясь, не спеша собрал золотые монеты обратно в кошель, взял его, завязал шнурок. Его ответом было да.

П’єр Мішон. Тіло короля (уривок)

1961 рік. Осінь чи, може, початок зими. Семюел Бекет сидить у кріслі. Ось уже десять років він король, десь трохи більше чи менше десяти років: вісім минуло після прем’єри Ґодо, одинадцять років щедро виходять його великі романи у Жерома Ліндона. Немає нічого у Франції, що б заперечило чи похитнуло той трон, на якому він возсідає. Відомо, що король має два тіла: одне – вічне, династичне, що коронується й підноситься на престол текстом, його називають Шекспіром, Джойсом, Бекетом, чи то Бруно, Данте, Віко, Джойсом, Бекетом, але це єдине безсмертне тіло, у минущому вбранні; і друге – смертне, функціональне, відносне тіло, вбрання, що розпадається на порох, воно має ім’я, і тоді його звуть просто Данте, в маленькому капелюсі над орлиним носом, просто Джойс, і в нього підсліпувате, сторопіле око, а на пальцях каблучки, просто Шекспір, тоді він – огрядний рантьє у брижах єлизаветинської доби. Або ж його називають просто по-тюремному Семюелом Бекетом, і за ґрати цього імені він усідається восени 1961 року перед об’єктивом Лютфі Озкока, турецького фотографа, тонкого естета, котрий розвісив позаду своєї моделі, одягненої в темне, темний фон, аби надати портретові, який він зробить, атмосферу Тиціана чи Шампаня, атмосферу класичної величності. Манією чи професією цього турка є фотографування письменників, себто він з неабиякою майстерністю, хитрістю і технікою знімає портрет двох тіл короля, одночасну з’яву тіла Автора та його втілення тут і тепер, живе Слово та saccus merdae. І те, й інше на одному фото.

Усе це Бекету відомо, адже йдеться про народження мистецтва, а він – король. Йому також відомо, що разом з ним, йому це магічне дійство дається легше, ніж Данте чи Джойсу, адже він, на відміну від Джойса чи Данте красень: королівська врода, льодяні очі, ілюзія вогню під льодовою крицею, строгі й довершені губи, «noli me tangere», яке він несе від народження; і, що найбільше вражає, він прекрасний своїми стигматами, небесною худорлявістю, зморшками посічених скалок Йова, великими плотськими вухами, глянцем короля Ліра. Йому відомо, що це дуже легко, незгірше ніж статечному великому рантьє носити голову короля Ліра; й не можна сфотографувати saccus merdae на ім’я Семюел Бекет, щоб у ту ж мить не постав портрет короля, література в людській подобі, разом з добре помітними, довкруж льодяних очей і великих вух, капелюхом Данте, єлизаветинськими брижами, а у куточку – видимими чи невидимими скалками Йова. Чи втішений Семюел Бекет від усього цього, від біологічного випадку або внутрішньої справедливості, у цей день восени 1961 року? Може, він хизується, нудиться чи його розпирає від сміху? Не знаю, але я точно впевнений, що він погоджується. Ніби говорить: я – текст, чому б не бути іконою? Я – Бекет, чом би не мати подоби? Я вбив свою мову і матір, я народився у день Розп’яття, у мене є змішані риси святого Франциска і Ґарі Купера, світ – театр, речі сміються, Бог чи небуття зловтішається, розіграймо все це у формах. Продовжуймо. Він простягає руку, бере і запалює здорову цигарку, примощує її у кутику вуст, неначе Богарт, Че Ґевара, сталевар. Льодяні очі приймають фотографа, відкидають. «Noli me tangere». Усе сповнено знаками. Фотограф береться до роботи. Два тіла короля виступають.