Уже більш як десятиліття на німецькому телеканалі АРД щомісяця обговорюється десяток найкращих книжних новинок в Німеччині, список яких складається на основі незалежного вибору тридцяти літературних критиків. Кожен з них рекомендує читачам чотири, на його погляд, найбільш варті прочитання книги, присуджуючи їм відповідні бали (15, 10, 6, 3). Підсумовування балів визначило десятьох переможців січневого голосування 2010 року: перше місце посів «Гімн демократичної молоді» сучасного українського письменника Сергія Жадана; другу позицію займає книга Ілми Ракузи «Море моря» („Mehr Meer“); на третьому місці – роман з відтінком автобіографізму «Далека сестра» („Ferne Schwester”) Рут Реманн. З четвертого по десяте місця зайняли, відповідно: «Листування» („Der Briefwechsel”) Томаса Бернгарда і Зіґфріда Унзельда, «Небо – це не місце» („Der Himmel ist kein Ort”) Дітера Веллершоффа, «Бланков або Туга за батьківщиною» („Blankow of het verlangen naar Heimat”) Поліни де Бок, «Анна Кареніна» Льва Толстого, «Будні» („Werktage”) Фолькера Брауна, «Коло  без майстра» („Kreis ohne Meister”) Ульріха Раульффа, «Ларк і Терміт» („Lark and Termite”) Джейн Енн Філліпс.

У лютому книги, що перебували перед тим на четвертому і дев’ятому місцях: «Листування» Томаса Бернгарда і Зігфріда Унзельда та «Коло без майстра» Ульріха Раульффа – піднялися відповідно до другої і четвертої позиції. Перше місце займає переклад німецькою мовою роману російського письменника Леоніда Добичіна «Місто Ен» («Город Эн»), третє – «На початку була ніч музики» („Am Anfang war die Nacht Musik”) Аліси Вальзер. Решту позицій літературознавці присудили таким творам: «Прихильність» („Vorliebe”) Ульріке Дрезнер, «Юніон Етлентік» („Union Atlantic”) Адама Хаслетта, критична подорож «Читаючи Чехова» („Reading Chekhov”) Джанет Малькольм, «Це був не я» („Das war ich nicht”) Криштофа Магнуссона, «Євгеній Онєгін» Олександра Пушкіна і «Минуле» („El Pasado”) Алана Паулса.

У книзі, що вже вдруге з’являється у списку переможців, «Коло без майстра», директор Німецького Літературного архіву Ульріх Раульфф розповідає про долю послідовників поета Штефана Ґеорґе, засновника неоромантизму і течії «чистого мистецтва» в Німеччині, після його смерті у 1933 році та тривалого процесу розпаду самої спільноти. Частина її представників опиняється у засланні, частина приєднується до нацистів. І потім, після 45го, чи цікавиться все ще хтось ідеями Ґеорґе? Автор розкриває це у дещо науковому, проте захоплюючому стилі.

Авторка книги «Море моря» („Mehr Meer“), що на другій позиції січневого рейтингу, Ілма Ракуза –  швейцарська письменниця, публіцистка, літературознавиця і критикеса, перекладачка з російської, французької, угорської, сербсько-хорватської. Народилася 1946 року в Словаччині в родині словена й угорки. Започатковані батьком численні переїзди родини і багатомовне середовище, у якому перебувала Ілма Ракуза, позначили її подальше життя космополітизмом. З 1965 по 1971 рік вона вивчала славістику й романістику в Цюриху, Парижі й у тоді ще радянському Ленінграді, де і захистила 1971 року дисертацію, присвячену мотиву самотності в російській літературі. Зараз Ілма Ракуза живе в Цюриху, де, окрім літературної та перекладацької діяльності, позаштатно викладає в Цюриському університеті.

«Море моря» – це короткі й лаконічні, побіжні тексти спогадів про дитинство та юність, проведені у різних місцях Центральної Європи повоєнних років, цієї землі між морями, кордони якої від численних подорожей стали майже прозорими. Це одночасний рух часом і простором, уперед і назад, від раніших спогадів до пізніших і навпаки. Він охоплює і маленьке містечко в Словаччині, де народилася письменниця, і далі – Будапешт, Любляну, передмістя Трієста, Цюрих, де нарешті завершився тривалий переїзд її батьків і частина її дитинства. І знову подорожі на Схід, до Ленінграда, і на Захід, до Парижа. Різноманіття мов, культур, захоплення музикою та літературою. І постійне відчуття, що не належиш жодному з місць. Усе, що залишається людині від цих місць – звуки, кольори, окремі спалахи, сцени, настрої… Мистецтво, музика, література – у них знаходиш притулок і домівку.

 

Ким був батько? (Уривок із книги «Море моря» Ілми Ракузи)

По смерті він не залишив нічого особистого. Ні листів, ні рукописних заміток, нічого. У його письмовому столі лежали ключі від машини з талером Марії Терезії, у шухлядах – виписки з банку, страхові посвідчення, усе ретельно впорядковане. Жодного несплаченого рахунку. Усе прозоро, зрозуміло, правильно. Числа, малі й великі. Абстрактний всесвіт. Картонні папки рожевого, лимонно-жовтого, мишачо-сірого кольорів, без плям чи ум’ятин, жодного запаху. Він заздалегідь подбав про нас, на довгі роки.

То була його самовідданість.

Я нюхала його одяг. Він непорушно висів у шафі. Ряди речей, ніби ряди чисел. Утішав трохи пошарпаний рукав светра, і внизу – стоптані шкіряні пантофлі. Мене мало не охопив жаль до них. Годі було уявити собі більшу простодушність. І прихильність. Перед мовчазним скупченням краваток я розвернулася.

Він хотів. Хотів записати дещо зі свого життя, бо я просила його про це. Для нащадків, казала я, для нас, казала я. Він довго носився з цією думкою, поки не стало запізно: він упав зі стільця й лишився лежати. Так і не виклавши жодного рядка на папері.

Надворі грудень, з голих дерев падає мокрий сніг. Чітко окреслена кожна гілка, сад зрідів. І минуле також зріділо. Уже безплотне, воно простягає мені назустріч спогади, в’язку прутинок, на якій де-не-де спалахують листочки.

Коли батько слухав музику, він схиляв голову набік, як це роблять птахи. Він сидів у синьому кріслі, я – у бежевому. Ми не розмовляли, ми були заглиблені у сьому симфонію Брукнера. Іноді він підпирав голову, неначе вона ставала для нього заважкою, заважкою від думок. Потік тих думок був відомий йому одному. То був потік, що прибував здалеку і вів невідомо куди. Найкраще він єднався з музикою, при цьому не виказуючи своїх першоджерел.

Батько був і не був мовчазним. Відвертим і замкненим водночас. Він був великодушним, надміру хоробрим, не марнославним, стійким наче дуб. Маленький, тендітний чоловік, очі якого грайливо променіли гумором. Він був далекий від пафосу. Так само, як і від пишнот католицької церкви. Порятунок він знаходив у музиці та природі.

Іноді я ділила з ним його простір. У мовчанні, такому злагодженому, що наші подихи зливалися докупи. У сьомій симфонії Брукнера, у прогулянці каштановим лісом. Більше ні з ким я не витримувала мовчання, у ньому з’являлися дисонанси, ніяковість. Із батьком була інша, промовиста тиша.

Ми йшли. Від Бондо до Кастасеньї, Римським шляхом. Гравій хрустів під підошвами, із маківок дерев лунали голоси птахів. Буйна зелень, усі її відтінки. Поміж ними – сірі кам’яні брили, вкриті мохом. Ми йшли жваво, не промовляючи жодного слова. Зупинилися на лісовій галявині. Попереду насувалися гори, зубчатий обрій у блискучому світлі. Потім нас знову поглинув ліс. Там росли високі ялини і лише поодинокі каштани, і дорога підіймалася вгору. Ми продовжували йти швидко, ніби крізь холодний тунель. Пахло смолою. І раптом я заговорила до нього. Розкажи, батьку, про ті часи. Отак, посеред лісу, без підготовки. Він не виглядав здивованим. У будні часу було обмаль, і в присутності інших я не хотіла ставити питань. А тепер, попри  наш частий подих, це було доречним.

Ilma Rakusa, Mehr Meer. Erinnerungspassagen, Droschl Verlag, Graz 2009.