Діти стомлено опустили руки, вони махали з такою витривалістю, спершу в цілковитому захопленні та незважаючи на відсутність взаємності, потім, певно, зі звички й дитячого самолюбства, точно годину вони махали, притискаючи до шибок свої роти, які залишали на запітнілих шибках контури поцілунків, тручись носами об шибки, вони махали, поки Катя не сказала братові: Я більше не можу, ходи, припиняємо, - й Алєксєй кивнув головою так, неначе воно й добре нарешті здатися, добре покласти прощанню край. (...)
| ГлавнаяСтатьиТекстыПеревод НовостиТемаАкцииАртСсылкиРедакция |
Відтоді як люди винайшли мистецтво (чи, може, це мистецтво винайшло людей?), як загальну здатність розподіляти чуттєві форми і конфліктні драми комунікації, на цій планеті не перестають точитися естетичні війни. Мистецтво потребує жертв? Так, але це другорядна констатація. Спершу мистецтву потрібні солдати, яких воно кине в амбіційну, смертельну атаку. За правилами чи без, як у справах сердечних чи державних. Не ви перші й не ви останні. На заклання йдуть усі. Пруст це чудово пояснив: «Я стверджую, що закон мистецтва є жорстоким, згідно з ним люди помирають, і ми помремо, випивши до дна чашу страждань (...)
У рамках теми "Переклад:___"
Уривок було озвучено на літературниях читаннях "Мала батьківщина: сліди і місця" 24 жовтня 2008 у Києві. Це було однієї суботи у жовтні 63-го. Зранку я електричкою поїхала до Кьоніґс Вустергаузена, щоб пошукати грибів, але насправді – щоб розвіяти тугу, яка вже кілька днів травила мені душу, хоч причин для неї начебто й не було. Не склалося: став накрапати дощ,
В рамках темы "Перевод:___". Я мирно зарабатываю на жизнь моему ребенку и на жизнь себе. Посреди залитого солнцем дня, я могу пойти поесть; и еще раз поесть вечером, когда жизнь города, после периода повышенной интенсивности, сходит на нет, умирая вместе с солнечным светом. Еще, я могу лечь спать, я могу пойти спать домой, правда, в скромную комнату, но на свежем воздухе, на самой главной улице рабочего квартала, здесь мне нравится, здесь живут мои друзья.
Я цілувати місце рад / Де мить тому ще кляк твій зад / І прагну я надихатися потом / Тебе запам'ятати хоч би ротом. (...) Герхард Рюм (1930) австрійський поет, художник, композитор та аукціоніст, один із засновників «Віденської групи», австрійського авангардного руху, що існував з 1954 по 1964 рік й значно вплинув на всю німецькомовну літературу. Твори Рюма відбуваються на межі оптичного та акустичного. Нагороджений численними австрійськими та міжнародними літературними преміями.
Бодо Гелль (1943, Зальцбурґ) - віденський поет, письменник, драматург. Для його стилю, як і для поетів «Віденської групи», характерні посилена ритмізація, асонанси, мовна гра та жартівливість. Найвідоміші збірки: „Dom Mischabel Hochjoch" (1977), «Pflaster» (1980), «Stadtschrift - Linie 13A» (1983). В останній текст відтворює маршрут віденського автобуса 13А - вивіски, оголошення, інформаційні дошки, які впадають в око пасажирові, - відповідно, збірка сама перетворюється на «текст міста».
Ми продовжуємо серію публікацій 
