Мартін Гайдеґґер. Дорогою до мови / пер. з нім. В. Кам&146;янець. – Львів: Літопис, 2007. – 232 с.    
   
Нещодавно світ побачила збірка перекладів українською декількох невеличких текстів німецького філософа Мартіна Гайдеґґера – «Дорогою до мови». Переклад виконав український перекладач Володимир Кам&146;янець. Передусім, треба зазначити, що дотепер український читач мав змогу ознайомитись з творчістю Гайдеґґера у тому числі і «пізнього» переважно через російськомовні переклади, виконані Володимиром Бібіхіним, Олексієм Черняковим, Ігорем Міхайловим та іншими. Хоча у російськомовних перекладах текстів Гайдеґґера представлена далеко не вся творчість мислителя, адже повне зібрання його творів нараховує понад сто томів, але корпус основних творів, який дозволяє скласти більш-менш цілісне уявлення щодо філософії Гайдеґґера – вже перекладено. Отже, з виходом збірки «Дорогою до мови» в українського читача нарешті з&146;явилася можливість ознайомитись з думкою «пізнього» Гайдеґґера українською мовою.    
   
До збірки «Дорогою до мови» увійшли переклади шістьох текстів Гайдеґґера, написаних ним між 1950 і 1959 роками, вступна стаття Михайла Мінакова «Сутність мови і смисл буття в онтології Мартіна Гайдеґґера», «Від перекладача» та примітки щодо ориґінальних текстів. У вступній статті Мінаковим коротко викладено основні положення філософії Гайдеґґера а також короткі вступні зауваги щодо Гайдеґґерового розуміння мови. Самим перекладачем окреслено деякі з перекладацьких стратегій, засадничі інтуїції щодо текстів загалом. Прикрим є лише те, що до збірки не додано іменного покажчика, приміток, в яких би удокладнювалися окремі моменти. Невеликий словник ключових термінів також би не завадив.    
   
Деякі з текстів («Слово», «Із розмови про мову...», «Шлях до мови») вже перекладено російською мовою, деякі – ні. Отже, перекладач не мав змоги орієнтуватися на їх російськомовний переклад, чим інколи надто захоплюються декотрі з українських перекладачів. Кожен з текстів можна розглядати одночасно як такий, що містить власний задум, підпорядкований окремій меті і як такий, що перебуває у тісному зв&146;язку з іншими текстами. Так, наприклад, в одній із трьох лекцій, об&146;єднаних під назвою «Сутність мови», Гайдеґґер каже, що ці лекції «хотіли б підвести нас до можливості набути досвіду мови» . Таким чином філософ артикулює, немов би, спільну мету кожної окремої думки, викладеної ним також і в інших текстах, що складають збірку. За Гайдеґґером, ми набуваємо досвіду мови у мовленні. Отже, набувати досвіду мови означає почати мовити. Власне Гайдеґґерове прагнення до мовлення зумовлено його достатньо напруженими стосунками зі світом у повоєнні роки, адже між 1945 і 1950 роками через кооперацію з націонал-соціалізмом його позбавлено права викладади і вести активну публічну діяльність, зрештою, позбавлено права мовити. Хіба що у ці роки публікуються разом в одному виданні «Платонове вчення про істину» і «Лист про гуманізм» («Platons Lehre von der Wahrheit. Mit einem Brief über den Humanismus», 1947), а у 1949 році у Бремені виголошено доповідь під назвою «Поворот» («Die Kehre»).    
   
Недарма Гайдеґґер також вдається до досить специфічного інтерпретування поезій Стефана Ґеорґе (Stefan George, 1868–1933), Ґеорґа Тракля (Georg Trakl, 1887–1914), Фрідріха Гьольдерліна (Friedrich Hölderlin, 1770–1843) та інших, адже: «...там, де треба висловити щось, що до того часу ще не було мовлене, усе залежить від того, чи дає мова відповідне слово, чи ні. Один із таких випадків – це поезія» . Що ж це таке – «поезія»? Для Гайдеґґера, поезія – це саме та царина, де слово видобувається поетом наново, або ж вперше задля того, аби вдихнути життя у мовчазну картину. Отже, у вірші вперше зустрічаються німе і слово, а поет, водночас, є учасником і, немов би, організатором, упорядником цієї зустрічі. У статті «Мова в поезії. Означення поезії Ґеорґа Тракля», яка вперше з&146;явилася у 1953 році, Гайдеґґер як мислитель немов би бере уроки набуття досвіду мови у поета: «Розмова мислення з поезією зводиться до того, щоб викликати сутність мови, щоб умирущі знову вчилися мешкати в мові».    
   
Нарешті, на початку праці «Мова» читаємо: «... лише мова дає людині змогу бути людиною» . У той самий час ми не зустрінемо запитання «Що таке мова?» (зрештою, як і «Що таке людина?»), адже мова як мова, за Гайдеґґером, не є «щось» у сенсі об&146;єкта інструментального ставлення, підставки. Якщо людина не відповідає мові («Людина мовить, лише коли вона мові відповідає» ), то вона, зрештою, не є людиною, оскільки, виходить, не відповідає самій собі.    
   
Сам Володимир Кам&146;янець в одному з номерів журналу «Критика» пише наступне: «Завжди із трепетом берешся за переклад книжки, розуміючи, що тобі судилося стати посередником між текстами, між культурами» . Від себе додам лише, що переклад Гайдеґґерових текстів надає перекладачеві статусу особливого посередника, медіуму між культурами у точці, де саме поняття культури набуває особливого, специфічного значення, а саме: культури, яку інтеґрував у своїх текстах великий німецький філософ у повоєнні роки минулого сторіччя і культуру українського читача філософської літератури. Як зіставити сучасні «читацькі» реалії, скажімо, українських інтелектуальних кіл і переклад складної філософської думки? Справа у тім, що вихід у світ збірки «Дорогою до мови» є, як на мене, значною подією в українському гуманітарному просторі. Але цей простір ще не є у достатній мірі інтерпретативно-спроможним задля «перетравлення» складних інтеґрованих текстів у широкому розумінні цього слова іншомовного, іншокультурного, сказати б, походження (не кажучи вже про ступінь відповідальності перекладача). Хоча сам по собі переклад, особливо філософської літератури, зазвичай обертається в академічному середовищі як предмет жвавого обговорення, яке, у кращому випадку, створює позірність критичної налаштованості щодо вже зазначених «текстів», екстраполяціїї цих текстів на вітчизняну традицію інтерпретації. Але не зважаючи на це, вихід книжки «Дорогою до мови», принаймні, є кроком на шляху до відповідного рівня вже згаданої вище інтерпретативної спроможності.    
   
Список літератури:    
   
1. Сафрански Р. Хайдеггер. Германский мастер и его время. – М., 2005.    
2. Мартин Хайдеггер/Карл Ясперс. Переписка. 1920 – 1963. – М., 2001.    
3. Farias V. Heidegger and Nazism. Temple University Press, 1989.    
4. Thomä D. (Hrsg.) Heidegger-Handbuch. Leben-Werke-Wirkung. Stuttgart 2003.