ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Вільгельм Ґенацино: Парасолька на цей день (уривок) - ПРОSTORY - український літературний журнал Вільгельм Ґенацино: Парасолька на цей день (уривок) Слова без тіла і без тіні - ПРОSTORY - український літературний журнал Слова без тіла і без тіні 1986 год, 1 мая, день всеобщей непричастности - ПРОSTORY - український літературний журнал 1986 год, 1 мая, день всеобщей непричастности
Друкувати

У танці з мовами: про Йозефа і Нєточку

 Почесним гостем Книжкового Арсеналу 2012 стане Йозеф Вінклер (1953, с. Камеринґ, земля Каринтія, Австрія) – класик сучасної австрійської літератури, лауреат численних премій та винагород, найважливіша з яких  Премія Німецької академії мови й поезії ім. Ґ. Бюхнера 2008. Його роман "Вивезена" ("Die Verschleppung"), присвячений реальній українській остарбайтерці Валентині Ілляшенко,  вийде у видавництві "Критика" спеціально до Книжкового Арсеналу. Пропонуємо читацькій увазі післямову перекладачки роману Нелі Ваховської.

У «Сезоні в пеклі» Рембо, проголошуючи свою інакшість, написав: «Я – тварина, я – негр», що викликало фурор серед французів ХІХ століття. Щоби збурити подібний сплеск неприйняття й захвату серед австріяків кінця ХХ століття, Йозеф Вінклер мав би сказати: «Я – той самий». Адже на літературну сцену Австрії він вийшов із автобіографічною трилогією «Дика Каринтія» про сільське повсякдення в одній із найбідніших і найрелігійніших федеральних земель своєї країни. «Я – каринтієць» – ось формула вибуху, що обурила всіх: городян – конфронтацією з тим, що поза лакованим міським життям існує село з його бабранням у гною й смертною мукою свиней, які в останні свої миті харчать, мов люди; католиків – знущанням із ритуалів віри, що стали лаштунками для гомосексуальних любовних гризот молодого хлопця; селян – тим, що вказав справжні імена, майже документально, з нав’язливістю психотика по надцять разів повідомив людству про їхні таємниці. Йозеф В. або Йозеф Вінклер – незмінний герой-оповідач усіх романів письменника Вінклера – це той, хто мало не з мазохістичною насолодою порушує загальне, натхненне католицизмом табу: будь-що показувати світові лише благопристойний фасад, але не закамарки, навіть якщо в них просто латана білизна, а не страшні скелети. Виявилося, що в консервативному суспільстві білизна може мати вибуховий ефект, аж настільки, що від письменника Вінклера відцуралася не лише його сімʼя, чиє спіднє першим потрапило на сторінки книжок, але й усе село, яке перестало з ним розмовляти.

Вочевидь, саме в цій ситуації непродуктивної ізоляції, коли безпосередній матеріал дитячої та юнацької історії було вичерпано, почався надзвичайний проект Йозефа Вінклера із розщеплення власної біографії: реальна людина Йозеф Вінклер поїхав із села й дуже успішно будує свої приватне життя і письменницьку кар’єру аж до вдалого шлюбу та отримання премії ім. Ґ. Бюхнера 2008 року – найважливішої літературної відзнаки німецькомовного простору. Натомість його візаві – персонаж-оповідач Йозеф В. – став митцем-марґіналом, закоханим у свої сни й миттєві образи відкинутих, непомічених, небажаних у суспільстві: проституток, жебраків, нелегалів, міських божевільних тощо. Цей образ з часом розвинувся до суцільного кошмару для католика:  Йозеф В. розкрився як гомосексуал, мало не педофіл чи некрофіл, митець-страдник під знаком провалу. Він хронічно втрачає коханих, марить еротикою смерті й фізіологізмом католицьких культів, майже побожно відтворює ритмічний візерунок літанії, цитує молитви й здійснює радикальне самооголення – щоб, юродствуючи, покласти тіло померлого Папи Римського до взуттєвої картонки й представитися йому Ісусом Христом.

Загалом письмо Вінклера постійно балансує на межі документу й літератури, бо в кожному тексті присутнє його реальне життя – спогади про Каринтію, опис свого нинішнього перебування в Римі чи Бенаресі (Індія), процес написання та подальша доля окремих романів тощо. Проте її варіювання через сни, травми, нав’язливі ідеї, мотиви-фетиші, спогади перетворює цей документ на химерну, хоч і доволі достовірну вигадку – біографію Йозефа В. – головного персонажа, по суті, єдиного й безкінечного роману Йозефа Вінклера.

З героїнею роману «Вивезена» / «Die Verschleppung» (1983) Нєточкою (Валентиною) Василівною Ілляшенко автор, як і описано в першій частині твору, познайомився 1981 року, коли в селі Моосвальд в австрійських Альпах намагався винайняти собі кімнату на тривалий час. Як виявилося згодом, ця колишня остарбайтерка з Черкащини не просто дала притулок письменникові, але й забезпечила його матеріалом для нового роману: «Вивезена» написана як нон-фікшн – інтерв’ю з Нєточкою про історію її життя. В першій частині «Закамарок для людла» оповідач Йозеф Вінклер (в наступному романі вже Йозеф В.) розповідає про обставини своєї зустрічі з Нєточкою Василівною, підводить читача до її історії, описує своє надзвичайно тепле ставлення до героїні. А друга (і більша) частина під назвою «Вивезена» – то безпосередня історія Нєточки, записана Йозефом Вінклером на магнітофон і ним розшифрована. Відповідно, стилістика обох частин дуже відрізняється: Йозеф – інтелектуал, письменник – пише поетично й експресивно, а Нєточка – селянка, що не вміє писати німецькою, – говорить плутано, але просто, з елементами місцевого діалекту й співучою розмовною інтонацією. Ефект достовірності інтерв’ю посилюється фотографіями із сімейного архіву Нєточки Василівни, а також авторськими вставками українською мовою: транслітераціями латиною, на зразок «Widma» чи «Maty», або й безпосередніми цитатами з мовлення героїні, вже потім перекладеними німецькою, приміром: «Візьми себе в руки, не піддавайсь, як ти попадеш у больницю, нас розлучать, нехай ніхто не взна, що ти больна». Ми намагалися зберегти це очуження тексту, залишивши в перекладі транслітеровані або й наведені в оригіналі слова й фрази німецькою, проте певного емоційного зсуву при цьому, звісно, повністю уникнути не вдалося. Та й чи можна цього уникнути в ситуації радикальної зміни читацької перспективи, коли, на відміну від австріяків, раптом упізнаєш в героїні власну бабусю, а не дивну чужинку, задуману автором!

Як видно із українських фраз, Нєточка Василівна, народжена 1928 року, говорить доволі русифікованою мовою, вочевидь, типовою для довоєнного центрально- й північноукраїнського села. В одній із оригінальних вставок вона називає себе руською людиною, хоч однозначно ідентифікує себе з Україною як малою батьківщиною, яку, проте, нездатна відокремити від «великої батьківщини» Росії. Для інтерв’юера ж, що не володіє слов’янськими мовами й не надто переймається географією (натяк на австрійську провінційність), вся східна сторона – то далека Росія, політичне утворення, чиє населення сукупно називається росіянами, незалежно від того, якою мовою воно говорить. Тому згадка про «російську пісню українською мовою», яку співала Нєточка на городі, видається оповідачеві цілком логічною.

Україна в романі – це нічийна земля, простір ніде, адже ні на політичній, ні на ментальній карті Європи 1983 року її як країни не існувало. В очах експатріантки Нєточки Ілляшенко це ще й утопічний простір родючих ґрунтів, повнорибних річок і молочних корів, за яким вона тужить. Це місце, де справджуються казки, але також і страшні: про злидні й тяжку працю, примусову колективізацію, розкуркулення, Голодомор, Другу світову, депортацію, про самотність і покинутість як долю... Історії українки недостовірні, вона багато плутає, фантазує, ховається за міфами про Золотий вік, Христа й катастрофу. Проте Вінклера цікавить не фактографічна, а психологічна достовірність персонажки: йдеться про сердечну, щиру, але соціально безпритульну людину, без вини винну в зраді єдиної – материнської – любові. І в старій, і в новій батьківщині її лише терплять, але не люблять. Виправдовуючись за це, Нєточка каже, що її каринтійські односельці, які тоді, 1943-го року, наче худобу, обирали собі остарбайтерів, «ніколи більше так би не вчинили». Проте після мінімального соціального успіху чужинки – виходу роману «Вивезена», як розказує автор у своїй автобіографії 2011 року, Моосвальд відвернувся від Нєточки Василівни, в очах сельчан вона знову стала «російським людлом».

Вочевидь, саме це відчуття безпритульності, неможливості повноцінної інтеграції й поєднує обох персонажів – Йозефа й Нєточку. Розказуючи історії, вони кружляють над незагойною раною свого походження – свавільною владою села, владою Великого Патріарха, втіленого в образі реального батька-тирана, комуніста чи голови колгоспу. Цій системі ієрархічного приниження Вінклер протиставляє ідилічний простір материнства, химерно перевертаючи традиційну топографічну семантику: долина в нього – батьківський, багатий простір, а гора – бідний, материнський. Нєточка Василівна, мати п’ятьох синів, не просто приймає чужинця, а повертає його до витоків – затишку, їжі, праці, народження й смерті. Здається, це надає герою стабільності, дозволяє подолати едипальний конфлікт і повернутися не лише до батька, але й до цілого світу. І канонізувати тиху селянку як праматір жовтогарячих соняхів, які геть зчорніють після її смерті. Але навіть тоді залишиться текст – ні німецький, ні український, нічийний простір міжмовʼя, де ніхто не є вдома, але може бути дотичним. І в ньому кружлятимуть персонажі власних історій, Йозеф і Нєточка, обмінюючись мовою й безмовʼям, мріючи кожне про свій геппі енд.

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua