| Екзорцист привида Бога |
| TREMBLING BODIES video show and discussion on Polish engaged art |
| Ален Бадью: Спільне зникнення Людини і Бога |
|
|
|
| ||||||||
|
ПРОSTORY - український літературний журнал
|
||||||||
Головна Статті Тексти Переклад Новини Тема Акції Арт Лінки Газета Редакція |
||||||||
| ||||||||
Ось уже декілька років наша міліція «повертається обличчям до людей». Про це повідомляють на телебаченні і в газетах, а нещодавно до моєї квартири подзвонив дільничий, щоб сповістити мені про це особисто. Він простягнув візитівку зі своїми прийомними годинами і контактними телефонами й поцікавився, чи не стикаюсь я з якимись проблемами, які він може допомогти вирішити. Дещо спантеличена, я почала думати (проблем, звісно ж, вистачає) з якої почати? Але міліціонер напевно вирішив «допомогти» (...)
–!Ага: і тепер !вас сюди принесло: !вас з вашими бульдозерами-екскаваторами-копачками & збираєтеся зрівняти з землею, зруйнувати&стерти з лиця землі село, в якому і так вже давно крім руїн нічого нема. Так ніби безіменне село ще можна !стерти. Спустоште його своїми пустими головами. І все задля цієї велосипедної !доріжки. Це ж для цього ви сюди прийшли !?що ні: Запрасувати смугу смерті у !велосипедну доріжку – з Любека аж по сам Гоф. І після цього ще й назвати все-це: Смугою життя (...)
У романі Герти Мюллер "Гойдалка подиху" Україна є не просто історико-географічним тлом перипетій. Роман, написаний на основі спогадів німецько-румунського поета Оскара Пастіора про перебування у трудовому таборі на Донбасі – це свідчення про не-героїчну Україну, чия повоєнна економіка постала коштом примусової праці й етнічного апартеїду. Проте обрана авторкою перспектива подвійного відчуження – часом і мовою – дозволяє свідчити без звинувачень і перетворює одиничний досвід на універсальну метафору (...)
Іноді здається, що явища літературного порядку в Україні супроводжуються примусовим поштовхом до життя. Що самі по собі вони нежиттєздатні, і лише якесь ідеолого-магічне слово, виведене на лобі голема, спонукає його до прямоходіння чи танцю. Дійсність для такої істоти не видається чимось більшим за міраж чи сон, а написане слово стає єдиною реальністю, на яку варто зважати. Радянська, часто мимовільна і млява, літературо-центричність, що орієнтувалася в першу чергу на літературну культуру XIX століття (...)
Называя свои политические заметки и наблюдения «Московским дневником», я, конечно же, намеренно отсылаю к левой традиции ХХ века, цитируя одноименную работу Вальтера Беньямина. Эта параллель, как мне кажется, не случайна. Не хотелось бы приводить нарочитые сравнения, но, тем не менее, контуры некоего общего подхода и обстоятельств начали проступать еще до начала моей московской поездки. Беньямин официально приехал в Москву в декабре 1926 г., оставаясь по февраль 1927-го, по заданию немецких газет (...)